Історія України на карті Європи за останнє тисячоліття

456

Київська Русь упродовж IX—XII ст. об’єднувала всіх східних слов’ян. Вона характеризується як ранньофеодальна держава, в соціальну структуру якої входили феодали та залежне від них населення (смерди, рядовичі, закупи і т. д.).

За формою правління Київська Русь була монархією, на чолі якої стояв Великий князь. Державну владу здійснювали також удільні князі, тисяцькі, посадники та інші представники Великого князя на місцях. На перших етапах існування Русі певна роль в управлінні державою належала народним зборам, які називалися віче, але згодом значення їх зменшилося, зате зросла роль місцевих феодальних з’їздів. У XII ст. були створені перші пам’ятки українського права і перш за все – «Руська Правда».

У середині XII ст. єдина Русь вступає в смугу роздробленості, і на її території виникають окремі феодальні князівства. Зокрема, на території сучасної України виникло Галицько-Волинське князівство, яке утворилося внаслідок об’єднання Галичини і Волині в 1199 р. Найбільшої могутності воно досягло у середині XIII ст. за Данила Галицького. За своїм політичним та правовим станом Галицько-Волинське князівство практично не відрізнялося від Київської Русі. У XIV ст. Галицько-Волинське князівство занепало.

Після занепаду Галицько-Волинського князівства політично роздроблені руські землі потрапили під владу Польщі, Угорщини та Великого князівства Литовського. При цьому литовські феодали зберегли віру, звичаї та права місцевого населення. Вони засвоїли давньоруську писемність, прийняли «Руську Правду» як власне джерело права та вважали себе нащадками князів Київської Русі.

Таким чином утворилася Литовсько-Руська держава, на чолі якої стояв Великий князь, при якому діяв дорадчий орган – Рада князівства. На рубежі XV-XVI ст. сформувався Литовський сейм як орган станового представництва. На місцях управління здійснювали місцеві князі, які були досить автономні, але з XV ст. автономія була ліквідована і влада перейшла до намісників, воєвод та інших урядовців, що призначалися Великим князем.

Основним джерелом права тривалий час була «Руська Правда», але згодом її змінили акти Великого князівства Литовського, серед яких найбільш відомими були Литовські статути 1529, 1566 і 1588 років.

У 1385 р. Польща і Литва підписали Кревську унію, яка поклала початок їх політичному об’єднанню. Воно завершилося в 1569 р. підписанням Люблінської унії, яка об’єднала Польщу і Литву в одну державу – Річ Посполиту. Внаслідок цього українське населення опинилося в гіршій ситуації, ніж у попередній період. Однією з форм протесту було утворення у XV ст. окремої соціальної групи – українського козацтва.

У середині XVI ст. за Дніпровськими порогами склалася особлива військово-територіальна організація українського козацтва – Запорізька Січ. У військовому відношенні Запорізька Січ поділялася на 38 куренів, а у територіальному – на 5-10 паланок. Вищим органом управління була загальна військова рада, яка обирала козацьку старшину: кошового атамана, військового суддю, писаря і т. д.

У 1648-1654 pp. тривала визвольна війна, внаслідок якої українські землі звільнилися від влади Речі Посполитої і потрапили у сферу впливу Росії. 21 березня 1654 р. були подані прохання до російського царя з приводу майбутнього статусу України – «Березневі статті», які складалися з 11 пунктів.

Територія, яка була підвладна українському гетьману «Гетьманщина», включала 10 полків, які ділилися на сотні та курені. Адміністративно-територіальний поділ в Гетьманщині збігався з військовим, а органи військового управління здійснювали всю повноту адміністративної влади. За традицією вищим органом Гетьманщини вважалася загальна військова рада, але фактичну владу зосереджував у своїх руках гетьман, який обирався довічно. Україна зберігала власний судоустрій, важливим джерелом права залишалися Литовські статути. В 1764 р. гетьманство було скасоване. У 1775 р. була зруйнована Запорізька Січ. Залишки української автономії були ліквідовані. У кінці XVIII ст. Річ Посполита перестала існувати, Правобережна Україна також відійшла до складу Росії. Закарпаття, Галичина та Буковина увійшли до складу Австро-Угорщини.

У цей період у 1710 р. (5 квітня) була написана Конституція Пилипа Орлика – документ з приводу майбутнього державного ладу України. 10 травня 1710 р. вона підтверджена шведським королем Карлом XII. Конституція Пилипа Орлика складалася з преамбули і 16 статей.

У 1743 р. був виданий кодифікований збірник українського права, який одержав назву «Права, за якими судиться малоросійський народ». Він складався з передмови, ЗО розділів, 531 статті та 1716 пунктів.

Наступні спроби відновити українську державність були зроблені тільки в XX ст. після краху російського самодержавства. У березні 1917 р. була заснована Українська Центральна Рада, а з її складу виділився Генеральний секретаріат, який став вищим органом управління в Україні. Центральна Рада прийняла 4 універсали, які поклали початок юридичному закріпленню державної незалежності України:
–    Перший універсал виданий 10 (23) червня 1917 р. Він закликав українців до активної участі в державотворенні;

–    Другий універсал виданий 3 (16) липня 1917 р. Згідно з цим документом, зокрема, зі складу Центральної Ради виділявся її виконавчий орган – Генеральний секретаріат;

–    Третій універсал було прийнято 7 (20) листопада 1917 р. Він проголосив створення Української Народної Республіки (УНР);

–    Четвертий універсал датовано 9 (22) січня 1918 р. Проголосив повну незалежність УНР. Генеральний секретаріат був реформований у Раду народних міністрів. Проголошувався мир з державами німецького блоку і боротьба з більшовиками.

В останній день свого існування 29 кбітня 1918 р. Центральна Рада проголосила Конституцію УНР.

Центральна Рада не користувалася підтримкою, населення, а закликавши в Україну австрійсько-німецьких окупантів, вона остаточно втратила свій вплив. За таких обставин при підтримці німецьких військ до влади прийшов гетьман П. Скоропадський. УНР була перейменована в Українську державу, реформи УНР скасовані. Важливими джерелами права того періоду стали Грамота до всього українського народу та Закони про тимчасовий державний устрій України. До обрання сойму вся влада в державі належала гетьману.

Після виводу німецьких військ гетьманський режим впав під натиском Радянської Армії – з одного боку та військ Директорії – з другого. Директорія, створена з представників соціалістичних партій, взяла владу в Києві у грудні 1918 р. Директорія проголосила відновлення УНР. Декларації Директорії залишилися нездійсненими, тому що реальна влада в Україні на той час належала С. Петлюрі.

У цей період розпалася Австро-Угорська імперія і на західноукраїнських землях 9 листопада 1918 р. була проголошена Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР). Її вищими органами були Українська народна рада та її виконавчий орган – Державний секретаріат.

22 січня 1919 р. було офіційно проголошено злуку ЗУНР та УНР в єдину державу. Формально ЗУНР перетворилася на Західну область УНР, але реально зберігала свої владні структури та інші атрибути державності до 22 квітня 1920 р.

Уряд ЗУНР вів тривалу війну з Польщею, яка зазіхала на її землі. В червні 1919 р. державне керівництво ЗУНР разом з армією відступили за Збруч. 22 квітня 1922 р. на західноукраїнських землях остаточно встановилася влада Польщі.

У грудні 1920 p. І Всеукраїнський з’їзд Рад проголосив в Україні Радянську владу. Кілька десятиліть Україна існувала у складі СРСР. За цей період двічі робилися спроби створити Українську державу поза межами УРСР – у 1939 р. на території Чехословаччини була  проголошена Карпатська Україна, а в 1941 р. на окупованих німцями українських землях – Українська соборна держава. В період радянської державності в Україні було прийнято чотири конституції -1919, 1929, 1937 і 1978 pp.

24 серпня 1991 p., коли Верховна Рада прийняла Акт проголошення незалежності, на політичній карті світу з’явилася нова держава – Україна.